нах з Сковородою: про це свідчить дружній тон їхнього листування, ті епітети, що там зустрічаються, і, нарешті, власне признання Сковороди. „У друга нашого Бабайського, ієрея Правицького всі мої твори зберігаються. В мене-б вони давно загинули“. І, дійсно, Я. Правицький, як ми бачили раніше, старанно списував для себе все те, що тільки виходило з-під пера Сковороди. Таким чином, він, напевне, шанував не лише самого Сковороду, але ставився з пошаною і був читачем і його творів. Між иншим, з їхнього листування ми взнаємо, що він вище від усіх инших творів ставив його „Марка Препростого“. І, звичайно, через це, Сковорода і присвятив йому один з своїх трактатів — „Жену Лотову“ в окремому листі, який мав бути немов-би передмовою до самого твору. Для того, щоб оцінити довір'я, яке мав Сковорода до Правицького треба згадати, що „Жена Лотова“ присвячена критиці біблії, і що в ній є багато поглядів, які суперечать ортодоксальному напрямкові релігійної думки. І по инших листах Г. С. Сковорода викладав Правицькому свої думки і переконання, що мали органічний звязок з основами його „науки“, розвинутими по писаних його творах. Сазавши, що Ковалинський, напевне, втопився в глибоких хвилях службових справ, Сковорода додає „О, світ, нещасливіше море, що кипить пристрастями. Щасливий, кого, подібно Петру, викинуть ці хвилі“. В другому листі він, вітаючи з новим роком, закликає до відродження серця. „Коли хто не має нового серця, — говорить він, — тому весь світ ветха ветош… О любий мій друже, Іакове! Ізблюймо старий квас мирський. Здобудьмо нове серце. Зодягнімся в одіж нової нетлінної надії, в утробу братолюбства“. В четвертому листі, зважаючи на тяжку хворобу Христини (жінки Якова), Сковорода заспокоює свого друга, і одночасно висловлює свою думку що до смерти, думку яка цілком відповідає тим поглядам що до цього питання, що трапляються по инших його творах: „Коли вже встала з одра, — пише він Правицькому, — люба наша Христина, радуюся всіх нас ради. Коли-ж воскрилилася в світ першородний відкіля й прийшла в нижній, радуюся її ради, нас-же ради сумую, яко залишає нас у цій юдолі слід“.
У латинських віршах, присвячених Правицькому, ми знаходимо також думки й міркування, що мають прямий органічний звязок з світоглядом Сковороди. „Все минає, говорить один вірш — серцем вічний є чоловік. Чисте серце в любові пробуває, а любов у ньому зостає. Любов — це бог, тому і є довічний чоловік. О, люди! Чому дивуєтеся океанові й зорям. Ідіть, вернітеся до себе, себе спізнайте досить цього. Зерно знов перетворюється в солому; так воно знов ховається в землі. Чому-ж жахаєшся ти смерти“.
