нається своєрідний духовний роман, в якому є безліч філософського патосу та щиросердечної поезії… По простоті, цільності, органічності це є антична філія (любов), яку так гарно та натхнено змалював Аристотель в Нікомаховій стиці. Тільки філія ця перенесена на християнський ґрунт і поглиблена специфічно християнською тверезістю. Сковорода в листах звертається до Ковалинського з надзвичайно ніжними епітетами: „Признаюся тобі в своєму коханні… нічого для мене в житті нема більш радісного та кращого, ніж турботи про тебе і тобі подібних… Нікому дружба не дає стільки радости, як мені… Це єдиний скарб мій та єдина втіха, нема нічого кращого та коштовнішого для мене, ніж душа, що любить мене — більш мені нічого не треба“. Сковороді радісно, коли радіє його друг. „Глибока та чиста радість говорить Ерн, освітила життя Сковороди. І він радів тому, що його друг заслуговував його щирої дружби і відповів йому такою-ж дружбою“. В упертому однодумі, якому вже є 40 років, раптом на мить з'являються дитячі риси, і він стає здатним не тільки на радісний сміх без причини, але й на цілком дитячі, школярські вчинки. Він серед ніжних слів називає Ковалинського carissime nobis ζῶον, найулюблініша нам тварина. Але ці чудернацькі вчинки, що впліталися в серйозні та глибокі стосунки Сковороди до Ковалинського, не тільки не псують цієї незвичайної дружби, але, навпаки надають їй особливого духу й своєрідної краси. Дрібниці та чудернацькі вчинки стають непомітними та блідими у величному світлі пристрастної духовної прихильности Сковороди до свого молодого друга і він сам дивується силі та значності цього нового факту свого життя“. Тут яскраво виявляється той бік духового „я“ Сковороди, якого не помітило ні багато з його сучасників, ці ті дослідувачі, що вважали його за мізантропа. Не тільки дружбі з Ковалинським, але й дружбі взагалі, а ми знаємо як багато було в нього друзів — Сковорода надавав великого значіння“. З призирством дивлюся на Крезів, не заздрю Юліям, не звертаю уваги на Демосфенів, жалію багатих. Най прагне кожний того, чого бажає. Яж буду не тільки щасливим, але за найбільше маю добро для себе, коли в мене будуть друзі“… Саме християнство він розуміє, як заповіт найбільше щирої дружби… Хиба не називається бог arane (любов) у улюбленого учня його Іоанна. Я вважаю за позбавлених сонця і навіть мертвих тих, хто не має любови, зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов. Щира любов нетлінна, довічна, постійна… Вона народжується у рідних вічних душ, що допомагають одна одній в доброчинних, а не в злих учинках… Залишивши геть тіло, я буду з тобою в пам'яти, в думках у розмові без слів. Так любов сильніша, ніж сама смерть“. У листах до Ковалинського
