чись в формі листування. Збереглися до нашого часу листи їх обох з цієї доби, які також яскраво освітлюють їхні взаємовідносини. 1769 року Ковалинський поїхав на посаду у Петербург. „Світ, згадує він сам, уявлявся йому у всій великості своїх принад. Думка за думкою вкрили розум його і безодня бажань з'явилася перед серцем його“. Але ось тут і стали в пригоді йому заповіти старчика Сковороди: три роки пробуваючи в столиці, він мав душевний спокій. 1772 року Ковалинський, як ми знаємо, поїхав за кордон і там цілком віддавався впливу філософії Сковороди, познайомивши з нею і нового друга свого швейцарця Д. Мейнгарда, але повернувши до дому, Ковалинський відразу опинився серед кола світських знайомих, віддався був безпечному світському життю, що віддалило його, як він сам каже, від самого себе. Це життя дало йому жінку, друзів, приятелів, знайомих, звязки між суспільством та де-які користи. Але він нарешті переконався, що це все змінливе, що воно не дає йому непохитного щастя, він розчарувався у всьому. Він побачив, яке непостійне є щастя, побачив зраду друзів, обманливість надій, непотрібність утіх, побачив, що близькі люди охололи до нього, побачив у своїх — лицемірство. Тоді засмучений та змучений, зморений филюваннями світа, він поглянув у себе, зібрав думки до купи в невелике коло бажань, прибув з столиці на село, сподіваючись там знайти берег та пристань для себе. Далеко від усіх, він залишався там один на самоті без родини, без друзів, без знайомих, хворіючи, сумуючи в турботах, без дружнього ока, поради, допомоги співчуття. Тоді він побачив свої помилки, на яких будував щастя, і сказав: о Іерихоне проклятий! Як ти мене обдурив — і викликав до себе Сковороду. Так еволюціонувало життя Ковалинського. Він закінчив тим, з чого почав — поворотом до теорії щастя старчика Сковороди. Пробуваючи в Петербурзі, він листувався з Сковородою. З цього листування виразно видно постать Ковалинського, яко прихильника та друга Сковороди. 1779 року Ковалинський писав Сковороді з Москви про те, що одержав від нього розмову, цеб-то, напевне, трактат „Беседа двоє“ радів праці Сковороди над перекладом Плутарха і від себе додавав: він з греків кращий, мій друже, з римлян любомудрствующий Сенека, з республіканців Ж. Ж. Русо, з німців Геллер, з росіян Мейнгард (цеб-то Сковорода). Дивувався, що Сковороді не вподобалася надіслана ним йому сопілка. Писав, що жінка є новий його друг, який думає однаково з ним, що у нього всього доволі, але знаходив утіху, по Плутарху та Мейнгарду, в дружбі, закликав його до себе хоч на місяць, сповіщав про надсилку йому сиру, люльки та книжок. Закінчував так: де-б ви мешкали, люблю я душу Мейнгарда“. Жінка
