Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/241

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

тійною, яскравою, мальовничою, часто приправленою гумором, мовою Сковороди. Темою своєю цей трактат підходить до праць Сковороди: його присвячено тому питанню, що його розвідують два твори Сковороди — а саме про самоспізнання, але саме вирішення цього питання, матеріял, що лежить в його основі, цілком не той, що в Асхані та Наркисі Сковороди. Сковорода завжди з'єднував внутрішнє самоспізнання людини з богоспізнанням або з вічністю, користуючись для цього матеріялом, що дає другий, символічний світ — біблія. Автор-же „Правди віри“ просто теорітизує на тему про внутрішнє душевне життя, або, як він говорить, доводить користь та необхідність, „обращения“ з собою, цеб-то внутрішнього споглядання, зовсім не користуючись біблією, як джерелом доказів, ці останні він бере переважно з міркувань розуму, користуючись однак, думками філософів та письменників, (посилається на Декарта, Боссюєта, Николая Мальбранша,[1] Фенелона, Августина, Віргілія) та наводить історичні приклади (Христини Шведської)[2]. Метод у нього суто-дедуктивний, і він майже зовсім не вживає аналогій, порівнянь, що їх так любив вживати Сковорода, і що постійно входять в його докази. Але чому-ж цей трактат приписали Сковороді? Напевне, тому що, і цей твір присвячено тому-ж питанню, що так настирливо цікавило Сковороду, і можна сказати, було фокусом усієї його науки, а, можливо, автор його вийшов з тієї школи або, краще кажучи, з тієї групи суспільства, що її філософськи виховував Сковорода. Тут мимоволі спливає на думку одно ім'я — найулюблінішого учня Сковороди, Михайла Івановича Ковалинського. З своєю философською освітою він міг написати такий трактат, і саме такого змісту та такої форми викладу. Вже з „Житія“ Сковороди, складеного ним, видно, що він мав нахил ло філософського мисління (див.

  1. Прізвище його не названо, але можна думати, що мова йде про нього.
  2. Вказівки на Христину мають історичний ґрунт. Христина, дочка Густава Адольфа, царювала в Швеції після нього з 1632 до 1634 р. Іегер (Всеобщ. історія СПБ, 1894, 8 т. ст. 444) так характеризує її: „Їй подобалося все видатне, вона серйозно підпала під владу єзуїтів, що потайки навчали її своєї віри. Це відбилося на її управлінні королівством, бо суперечало її обов'язкам, як власниці престола, що дістався їй від батька її — щирого протестанта.

    Нарешті, 1654 р. Христина зпромоглася на єдиний благородний крок з її боку: вона відмовилася від престолу на користь свого небожа з Пфальц Цвейнбрюкена Карла X Густава (1654–1660), а сама почала подорожувати по чужих землях. Там її остаточно одверто приєднали до католицтва. На пошану папи того часу (1655–1667) Олександра, вона назвалася Олександрою, а потім почала мандрувати по всій Европі скрізь немов яке диво, викликаючи велику зацікавленість до себе, найчастіше вона жила в Римі. Додамо, що вона відома своєю дружбою з художниками, філософами та вченими, та тим, що вона протегувала Декартові.