слаба тінь, і хотів зрозуміти апостол Павло. На доказ цього наводиться багато текстів. Його пізнав, говорить один з розмовників Лонгин, і я найменший. Тим самим він спізнався мені, що невидимий для мене. Не бачу його в мертвих, але цим самим бачу в живих. А бачити в стихіях це значить не бачити його, не знати його. Ми думали, що він мертвий. Але я невеличка тварина, свідок того, що він воістину живий. Я шукав його та знайшов, про нього-ж трубить і позолочена духом труба, цеб-то біблія.
„Беседа, нареченная двое“ знов таки трактує про два світи, про два початки — тлінний та вічний. Починається вона звісткою про три чуда: одно — пророк у Европі Веремій знайшов сік, що вертає юнацтво, якийсь доктор медицини годувався одним хлібом та водою і жив не хворіючи 300 років, якийсь колмик мав такі очі, що бачив далі ніж у підзорну трубу. Один з розмовників Данило на це відповідає: плюнь, голубчику мій, на Веремієве юнацтво, на докторське тристаріччя і на колмицькі очі. Все те не наше, що нас залишає. Один умирає в 30 років, другий у 300, але, коли смерть нещастя, то обидва бідолашні. Не велика втіха в'язневі в тому, що одних через три години, а його через 30 днів потягнуть на шибеницю. Не роби довгим нічого, що припиняється, не називай щастям нічого, що руйнується, не люблю життя, що закінчується смертю, і само воно є смерть. Не можна створити щастя на тлінному: один бажав-би обґрунтувати життя на капіталі і на старість упав у скруту, другий на плотоугодії — й посоромився, не можна мати за ґрунт й юнацтво й добре здоровля, бо й тут чекає руйнація. На доказ наводяться тексти й при цьому про них говориться, що вони є фігури, лантухи на золото та лушпиння для зерна божого, це є іносказання і правдива поезія, цеб-то поетичний твір. На стінках було намальовано картини (наприклад, по середині камінь, а на ньому птичка) — їх також тлумачать символічно, як вказівки на подвійний характер всього світу та людини, скрізь двоє — тлінне та нетлінне, тіло та тіло, людина та людина, двоє в одному й одно в двох, нероздільно, але й не з'єднано, немов яблуня, та тінь її дерево живе та мертве, брехня та істина. Вказавши на цей подвійний початок у житті та людині, автор разом з цим одчиняє ворота що ведуть у нову країну — в країну вічности, та доводить, що стати блаженним не важко. Важко бути злим, говорить Наеман. Що потрібніше від царства божого? В важких справах починає панувати омана та суєта, легше-ж у потрібному, потрібне в природньому, природнє в царстві божому. Що потрібніш людині ніж, дихати? І ось повітря скрізь можна мати дурно. Що потрібніше для нас, ніж бог. І він все собою заповнює. А що кому непридатне, то це, значить, не потрібне. Один з
