розмовників говорить: „коли-б мені дарували весь світ, я би не взяв, тіло моє — невиличка купка, та й те мені нудно…“ Треба бути причасником не плоти, а духа, щоб перетвотися у Христа. Серце — коріння всього, кожен є тим, чиє серце в нього, людина з вовчим серцем буде вовком, хоч-би й обличчя в нього було не вовче, жіноча плоть не перешкаджає бути мужем, мужському серцю, храм божий завжди залишається храмом, який-би він не був на вигляд.
Свої погляди на релігію та християнство Сковорода розвинув у „Начальной двери ко христианскому добронравию“ саме тому, що це була не спеціяльна розвідка, а загальний курс, або, краще сказати, конспект курсу, читаного молодим дворянам, що вчилися в Харківському колегіумі. Починається він з тієї тези, що доводив її Сковорода в „Бесіді двоє“: Дякувати блаженому богові, що потрібне зробив не важким, а важке непотрібним. Найпотрібніше для людини щастя, а щастя в серці, серце в любові — любов у законі вічного. Що було-б тоді, коли-б щастя найпотрібніше та любе, залежало від місця, від часу, від плоти та крови? Щоб було тоді, коли-б щастя тримав бог в Америці, або на Канарських островах, або в царських палацах? або в багатствах, або в урядах, або в науках, або в здоровлі. Тоді щастя та й ми з ним були-б бідні. А що-ж для нас потрібне? Бог, якого можна знайти у себе в серці. Весь світ складається з двох натур — видимої та невидимої, видима це тварина, а невидима — це бог. Він усю тварину обіймає та тримає, завжди був, є й буде. Бог називався в старовину всесвітнім розумом, вічністю, долею й т. п, а у християн називається господом, духом, істиною, розумом і т. и. Усі народи визнавали присутність у світі такої найвищої сили, це і є вселенська віра. Цей найблаженніший дух увесь світ, немов механізм годинника, приводить у рух він по своїй волі, що зветься загальним законом, керує всіма речами і знов їх перетворює в грубу матерію, це зветься смерть. Цей всесвітній розум турбується і про людськість: він дає народам науки та мистецтво, коли він розпливеться по всьому корпусу політичного організму, то робить його сталим, мирним, та щасливим, держава побудована на ньому, буває раєм, домом божим; поодинока людина, що на ньому обґрунтовує своє життя, стає благочестивою, він — душа всіх наших справ, народжуємося ми без нього, але для нього й перетворюємося з звірів у людей, здатних до дружнього спільного життя, милосердних та справедливих, стриманих та розумних. Це образ божий, таємно на серці нашому написаний, що робить серце наше чистим джерелом доброчинів, що невимовно веселить його. Важко дістатися до цього неоціненого скарбу, тому що на вигляд він непоказний, він подібен до
