дрібненького смоквенного зерна, де сховано ціле майбутнє: дерево з гілками й листям. Для того, щоб краще визначити, його намічали різними символами, ховалися, наприклад, ця божественна премудрість у євреїв під священими, їхніми обрядами (вживання паски, обрізання й т. и.), ховалась вона й по біблійних історіях, наприклад, в оповіданні про Ісаака, Іакова, Саула та Давида, а потім, нарешті, взяла на себе образ богочоловіка (Христа). Як-же народилася ця премудрість від отця без матери, та від діви без отця, як вона воскресла та знов до цього вітця полинула, це нас не цікавить, бо не той вірний панові своєму, хто хоче взнати його таємниці, а той, хто щиро виконує волю його. Вічна ця премудрість у всі віки серед усіх народів невпинно продовжує розмову свою, цеб-то виявляє себе, але тільки ми сами не хочемо слухати її.
Але її слухали єврейські пророки та творили волю її, а Мойсей, немов знявши план з цього невидомого божого образа, поставив його за основу єврейського суспільства. Тодішнім звичаєм він вибив її на кам'яних дошках і так зробив, що вона, немов видима людина чутним голосом до всіх нас промовляє, це й є заповіді або десятислів'я. Заповіді автор з'ясовує відповідно ґрунтовній думці про перевагу довічнього над тлінним.
В основі заповідів є любов, це вічний союз між богом та людьми, але ця любов має зовнішній вигляд, як ознаки, що називають церемонією, церемонія при любові або благочестії є теж, що на зернах лушпиння, сама по собі вона ніщо. Треба також відрізняти закон божий від біблійських переказів, перше — довічне, друге не скрізь і не завжди, перше є райське дерево, а друге тільки тінь його, а в нас часто вважали одне за друге. Гріхи це наші пристрасті, а їм протилежен спокій душі або щире серце, що від нього йдуть усі доброчини, хто має таку душу, той правдивий християнин. Це так мовити, символ віри Г. С. Сковороди, тут він подає нам (коротенько) суть свого християнського світогляду, своєї внутрішньої религії. Тут виразно видно, як філософія у Сковороди органічно з'єднувалась з релігією. Релігія для нього була філософією та філософія релігією. Свій трактат Сковорода склав ще 1766 р. в той-же час він написав дві проповіді, які увійшли в його трактат „Потоп Зміїн“.
Г. С. Сковорода розвивав ріжні боки своїх загальних тез, що він висловив у „Начальній двері ко християнському добронравію“ та в трактаті „Асхань“ у своїх спеціяльних розвідках, присвячених біблії, а такими були його праці — Ізраїльсткий Змій, жена Лотова та Потоп Зміїн. Усі три твори присвячені розглядові біблії та мають велику вагу для вияснення релігійного світогляду Сковороди.
