Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/267

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

може бути тільки тоді, коли є нахил до певної роботи, а цей нахил дає природа: вона — мати нахилу, вона сильніша від неволі, вона робить працю приємною, але вона-ж є дух святий, що живе в людині й до голосу якого вона прислухається, бо всевишній призначив її до тієї, а не иншої праці; це й значить — царство боже внутрі вас, треба слухатись його, а не власних бажань, що можуть повести на непевний шлях. Щастя може бути у всякому стані та на всякій посаді, коли тільки знайти те, до чого веде природа, а без неї не зроблять щасливими ні багатство, ні великі чини… З богом усяка праця — солодка, як це видно навіть з прикладів з життя тварин (бджіл то-що). Не треба що-сили прагнути до вищого стану й заняття, а до природнього, бо без споріднености — все ніщо. Потім іде кілька „окрухів та крихот язицького богословія“, де говориться, що греки та римляни також вірили в натуру або спорідненість, але швидко це джерело засмітилося й атенянин часів апостола Павла вже мав у своєму серці одне тлінне. „Позіхали вони на машину світа, але одну тільки глинку бачили в ній. Глинку міряли, глинку рахували, глинку істотою називали так, як недосвічений глядач дивиться на картину, звертаючи всю увагу свого тілесного зору на одне фарбове болото, а не звертаючи свій розум до нематеріяльного образу малюнка, що носить фарби, або як неписьменний, що своїм тліним оком поглядає на папір та атрамент літер, але не сягає своїм розумом у розуміння захованої під літерами сили. У них те одне було істотою, до чого можна дотикнутися. Кожний погляд, то їхній божок, а кожний божок — то їхня втіха… Одне тільки те, до чого можна доторкнутися, було натурою або фізикою, фізика — філософією, а все недотикане порожньою фантазією, незрозуміле брехнями, дурницею, нісенітницею, суєвірством та нікчемністю. Коротко сказати, все мали, все вміли, та все розуміли, крім миру душевного. І відчуваючи, що їм чогось-то головного бракує, вони влаштували храм невідомому богові. За це вхопився в своїй проповіді ап. Павло та почав розгрибати їхній фізичний попіл та знаходити в ньому божествену іскру.

Далі йде байка про кіз, з якої видно, що серед тварин також панує спорідненість. Потім іде чудовий малюнок душевної туги, суму, нудьги, що їх чинить душі непридатна для неї робота: тоді душа нічим не задовольнена, огидними здаються сусіди, неприємними розваги та розмови, нелюбимо всі свої, влітку — зиму, а зимою хвалить літо, хотілось-би їй повернутися з старости в юнацтво, ганьбить свій нарід, свої звичаї, нарікає на бога й сама на себе обруюється, жити не може й померти не хоче… Спорідненість-же або природа — це божий закон в людині. Нікого