бог не зобижає, вливаючи кожному його спорідненість: один до однієї, другий до другої, сотий до сотої роботи має нахил і хоч вона була-б остання, але придатна для нього, робить його щасливим те, що отрута — смерть для однієї тварини, життя та здоров'я — для другої. Відціля природній перехід у розмові до прикладів де-яких спорідностей. Автор наводить приклад, що вже в дитинстві виявляються природні нахили дитини, і потім зупиняється спеціяльно на нахилі до хліборобства, до військового стану та богословія; всі звання почесні, але потрібують природнього нахилу, наука тільки розвиває, а не творить здібності. Що краще для справжнього вояка, запитує Єрмолай, як війскова справа — охороняти хліборобів та крамарів від внутрішніх та околишніх ворогів, убивати насильство, захищати від образ пригноблену та неозброєну безневинність, стояти за правду, лежати підвалиною громадського устрою — що може бути приємніш од цього? Ще більше вимагає від людини правдиве богословіє. Сковорода малює нам ідеального служителя божого, що буде щасливий, коли добре зрозуміє своє покликання, а коли ні, то в кращому випадку стає трутнем. Нарешті подається пояснення кількох символів з язицького богословія.
Окреме місце займає решта творів Сковороди. Вони стоять на межі наукових та літературних його праць: до перших вони подібні своїм змістом або, краще кажучи, своєю оснівною думкою, що він висловлював її вже у своїх трактатах, а до других їх, почасти, наближає форма (в них зустрічаються віршовані уривки), а ще більше — спльне чуття, піднесений настрій автора та релігійний його екстаз, що близько підходить до поетичного. Сам Сковорода називає „Борьбу арх. Михайла с сатаною“ видінням.
В листі з присвятою до М. І. Ковалинського він ще з'ясовує, що його „книжечка изводит на поднебесное зрелище два сердца — ангельское и сатанинское — борющиеся друг с другом. Эти два царства в каждом человеке ведут вечную борьбу“. Таким робом, все треба розуміти в цьому творі, алегорично, тут в повній силі виявилась любов Сковороди до алегорій. Сатана говорить Михайлові, що горня крана порожня стоїть у протилежність пекельній, тому що дуже важко стати мешканцем небесним. Михайла обурює це й він говорить, що це — нарікання на бога й що цим саме й уявляється світ; в запалі він своїм списом влучає у саме серце сатани й скидає його з горніх верхів'їв. До нього прилітають инші духи й між ними починається розмова про поклепи діявольські та спокуси, що відводять людину геть від правдивої втіхи. Злі духи, каже Михайло, це злі, цеб-то плотські, думки людини. Сатана — це своєрідна лев'яча огорожа (як її розуміти — з'ясовує
