Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/292

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

співака, як і Сковорода (О. Г. Розумовський) став чоловіком цариці Єлізавети Петровни, коли при петербурзькому дворі з'явились кобзарі та лірники. За кордон Г. С. Сковороду повіз з собою Вишневський, взявши на увагу його знайомство з де-якими мовами та знання музики й голос — справді усе це дуже потрібно було йому, як церковному причетникові. Це був третій момент, коли Г. С. Сковорода виступив перед нами в ролі професіонала-співаки. Він, очевидно, в цій галузі не був тільки поверховним аматором — він був і творцем, і виконавцем як у музиці, так і в співах.

Г. С. Сковорода писав вірші, але не просто вірші… „Вони призначалися, говорить Вол. Ерн, для співів, иноді на кілька голосів, під гру самого Сковороди на різних струментах — флейті, сопілці, бандурі, скрипці, флейтраверсі, цимбалах“ і, звичайно, так вони здавалися значно кращими“ (ст. 76). На доказ наведено виривки з листа Сковороди до Ковалинського та свідоцтво цього останнього. Ковалинський говорить: — „Найулюбленою, але не головною втіхою його (Сковороди) була музика, якою він розважався у вільний час.

Він склав духовні концерти, поклав де-які псальми на музику, також і вірші, що співають в літургії, їх музика повна гармонії простої, але вона захоплює, обіймає душу, викликає сльози. Найбільше йому подобався хроматичний рід музики. Крім церковних, він склав багато пісень у віршах та сам грав на скрипці, флейтраверсі, бандурі та цимбалах приємно та з смаком“.

У другому місці життєпису Ковалинський розповідає, як Сковорода водив його на прогулянку на міське кладовище, де співав або в сусідньому гаю грав на флейтраверсі. Г. С. Сковорода і в своїх піснях провадив морально-філософські думки, об'єднавши в своїй особі поета-співця та філософа. Його тому можна назвати „мандрівним рапсодом“. Цим він нагадує Ксенофана, що жив у VI в. до Р. Х. „Пісні Сковороди справляли таке вильне вражіння, що досить було Сковороді проспівати не свою, а яку-небудь навіть чужу пісню, що припала йому до вподоби, щоб у пам'яті нарідній вона залишилася, як „Сковородина“, та назавжди так і мандрувала з його ім'ям“. Лірники та бандуристи підхоплювали мотива Сковороди та ширили їх по всій Україні. Але пісні Сковороди мало чим простіші і зрозуміліші, ніж його філософські твори, напевно, і тут приваблювала його власна особа. Сила того вражіння, що він справляв, одушевлення й патоса, з яким він робив кожну справу, розплавляли темні, важкі слова, і вони легко знаходили живий і глибокий відгук серед найбільш неосвічених слухачів (ст. 186–187).