мало того, чого досить для вживання, а задоволення і багатство, це теж саме“. А ось і инша байка про кажана та двох пташенят — „Горлицю та голубку“. Великий підземний звір, кріт написав дуже красномовного листа до звірів, що живуть на землі, та до птахів. Зміст листа цього був такий. Дивуюсь вашим забобонам, вони підшукали в світі те, чого ніколи не бувало й нема і хто вас переконав про таку дурницю, що в світі є якесь сонце. Його ви вихваляєте на ваших зборах, воно панує в ваших справах, відзначає кінці, дає життєву насолоду, оживляє тварину, освітлює пітьму, дає на землю світло, оновляє час. Який час? У світі одна тільки пітьма і тому й один час, а якийсь другий час це дурниці, брехня, нісенітниця. Це одна тільки ваша дурість, плодюча мати й инших дурниць. Скрізь у вас брешуть: світло, день, вік, блискавка, веселка, істина. А найчудніше те, що ви шануєте око, немов воно люстро світа, пріятель світла, джерело радости, двери істини… От варварство! Любі мої друзі! Не будьте такими простими, скиньте ярмо забобонів, не вірте нічому, поки не візьмете в кулак. Повірте мені: не то життя, щоб бачити, але те, щоб мацати: від 18 квітня 1774 р. з підземного світу. Цей лист вподобався багатьом звірям та птахам, наприклад, сові, дремлюзі, сичеві, одудові, шуліці, пугачеві крім орла та сокола. Але більше за всіх цей високородний догмат підтримував кажан, він, побачивши синів горлиці те голубки, зробив спробу ощасливити їх цією чудовою філософією. Але син горлиці сказав: наші батьки це найкращі наші вчителі. Вони нас породили в пітьмі, але для світла. А голубок відповів: не можу виріти брехунові. Ти мені й раніше говорив, що в світі нема сонця. А я, народившись у похмурі дні, сьогодні в неділю рано вранці побачив, як сходить чудове всесвітнє око. Тай сморід, що йде від тебе та одуда, свідчить за те, що в вас живе недобрий дух. Сила. Світло та пітьма, тлінь та вічність, віра та безвір'я, складають увесь світ і один для одного потрібні. Хто пітьма, хай буде пітьмою, а син світла, хай буде світлом, від плодів їхніх спізнаєте їх. До найудатніших байок треба причислити „Змію та буфона“. Як змія весною скинула линовище, буфон, побачивши її спитав здивовано: „як ви, пані, помолодшали. Що за причина ?“ Я вам радо пораджу де-що, ідіть за мною, сказала змія та повела буфона до тієї невеличкої щілини, через яку ледви продершись вона скинула своє старе линовище. Ось, пане буфоне, будьте ласкаві, пролізьте через цей вузький прохід. Як тільки пролізете, зараз-же оновитесь, залишивши все своє негідне по другий бік. Та хіба ти мене бажаєш тут задавити? — промовив буфон. І коли-б навіть мені і пощастило пролізти через цю щілину, то й тоді я позбувся-б і останньої своєї шкіри. Прошу не гні-
