мущениям. А душевное неудовольствие дверь есть всем сердечньм страстям и внутренним обуреваниям. Невиден воздух, пенящий море, не видна и скука, волнующая душу, невидна — и мучит, мучит — и не видна. Она есть дух мучительный, мысль нечистая, буря лютая. Ламлет все и возмущаєт, летает и садится на позлащенных крышах, проницает сквозь светлые чертоги. Садится у престолов сильных, нападает на воинские стены, достает в кораблях, находит в Канарских островах, внедряется в глубокую пустыню, гнездится в душевной точке“.
Яке-ж місце займає Гр. Сав. Сковорода в історії українського письменства взагалі? Для вирішення цього пипання не можливо відрізняти в Сковороді письменника від філософа і навіть людини, бо все це у нього було злито в єдиний моноліт. І це добре зрозумів новіший історик українського письменства С. О. Єфремов. Він одводить Сковороді в своїй історії українського письменства почесне місце і на 5 сторінках малює нам образ цього видатного філософа-письменника, кажучи, що ним і невідомим автором „Истории Руссов“ закінчилася доба старого письменства, і одночасно почалася зоря нового, доба — відродження.
„Впливу від Сковороди, каже він, безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка. Проте не своєю філософією і не своїми літературними, до того-ж досить з художнього погляду й невисокої вартости творами цікавий нам тепер найбільш Сковорода. В історії української самосвідомости й національної думки, а через те й літературного розвитку, найбільш важить те, як Сковорода ставився до рідного краю й народу. І з цього погляду нам любо зазначити високий ступінь його свідомости. Він любив свій край і народ і того-ж навчав словом і життям своїх учнів… І словом, і ділом (він) доводив, який дорогий йому той народ. І доводив саме тоді, коли вищі класи мали народ за робочу худобу, за спосіб наживи, коли на Україні в самому розпалі був процес покріпачення селянства… Дарма, що сам Сковорода, як вихованець схоластичної школи, не писав ще народньою мовою, хоч і думав, що „малоросійського діялекту“ вживає і за ним прийдуть нові люди, які вже і цю його помилку поправлять і понесуть світло письменства тим, „кто имеет право сказать: и я человек, и мне, что человеческое, то не чуждо“. На українському ґрунті, де лишились були знов сами за себе кріпаки та прості люди, думка ця була надто велика і творча: вона спонукала освічених людей спуститися з людською міркою до народу, відшукати людину під грубою свиткою кріпака й заходитись коло того, щоб ту людину витягти з обставин її нелюдського животіння… Зерно правди, добра й любови до рідного краю
