рясу і пахать ідіть. В курені, де відпочив, він вирішив — покинути Лавру. На дні рову він побачив убитого повстанця — Маринчиного брата і заридав. Метнув у небо очі, повні ненависти. Почув навіки, що всеблаженний не дає вже йому заспокоєння і що сам він однині йому спокою не дасть. Зря до бога мертвого взивать і потрясати душу перед істуканом зря. Зря виховували душу в правді і туркотіти голубом, коли кругом насильство. І зрозумів Сковорода повстання і хоч він знав, що не йому піднять безщасних, що мови народньої по академіях забув, але духом зрозумів, що зараз зараз-же підготовляти день той треба, зараз“. Архитектоніка симфонії витримана. Сковорода тут одначе не такий, яким він був у дійсності, а яким його бажав бачити сучасний пролетарський поет. Що до форми і мови, то симфонія має великі достоїнства.
(Шляхи мистецтва, № 5 X. 1923, Павло Тичина, стор. 7–12).
