лись йому разом з Г. С. Сковородою, що на нього виходили від них проміні блискучого світу. Розуміючи це алегорично, він бачить тут життя Г. С. Сковороди, що переміг свою плоть. Як-би там не було, ми бачимо, що вже в ранньому дитинстві та молодості в батьківській хаті під солом'яною стріхою почала складатися духовна постать Г. С. Сковороди під вражінням місцевої української природи, що він так дуже любив її й серед неї прожив усе своє життя, під впливом тодішнього українського побуту, де визначну ролю грала своя школа з українською мовою викладу, з її дяками вчителями, церковними співами, різдвяними та великодними віршами.
І. Ф. Тимковський в споминах про свої дитячі літа та про своє навчання в одній з таких шкіл оповідає, що як тільки надходила весна, наука переносилася з хати під повітку, цеб-то на вільне повітря, а влітку школярів „пускав (дяк) то купатись коло млинів у річці, то наловити риби, то з лісу, на горі, за річкою, принести йому горіхів, калини та грушок“. Цю близькість до рідної природи сприйняв собі ще в дитячі роки Г. С. Сковорода та й зостався з нею навік. В одному своєму вірші він каже „Не піду до міста багатаго. Я буду на полях жити“, і кожна двохвірша цих віршів кінчається приспівом: „О діброво! Мати моя рідна! В тобі життя звеселене, в тобі спокій,
Григорєві минуло 9 років. Вмер його батько і він став сиротою. Тільки тоді він почав думати й дбати про себе, загадувати про те, що з ним буде, коли він пустуватиме, як і раніш. З ним раптом зробилася величезна переміна. Гірькі сльози пролив він над батьковою могилою. Що далі, то гірше поводилась з ним родина — і він зразу зробився смирним, покірливим, роботящим, але дикуном. Будні проводив він у школі, святами в церкві, у вільний час ходив в ліс або поле й тільки на ніч приходив до батьківської господи. В рудій юфтовій свиті, що пошив йому колись іще його батько, босий, з очеретяняною сопілкою вештався цей одинокий сирота по лісах та полях, співав пісень, але завжди сумних, розмовляючи сам з собою. Не минав він і батьківської могили і частенько з хати простував до неї, сам навіть не тямлючи, що його тягло туди. На цій могилі він почав складати і перші свої пісні. Отамечки колись біля неї й побачили його перехожі люди: він стояв біля могили на вколішках, склавши навхрест руки, ридав і співав якусь жалібну пісню. І стало його так жалко прохожим людям, так жалісні були слова й голос його пісні, що перехожі зупинися і почали плакати укупі. З цим і на Григорія перестали дивитися, як на пустуна шкідника. Сам-же Григорій почав цуратися родини, що за це його зненавиділа, особливо з того часу, як дяк одмовився його вчити і вони дуже зраділи, коли Київській чернець, що опинився тут переїздом, узяв його з собою з Чорнух у Київ. Де-який час Григорій був у ченця послушником, а потім його було записано в учні Київської Академії, де він незабаром виявив надзвичайні поспіхи в науці і не було жадного товариша його, який-би не заздрився йому, тим більше, що він був також і першим дискантом у академічному хорі. Товариші заздрили йому, а инші дуже його хвалили, величали. „То була моя щасливіша пора“, згадував потім про ці часи сам Сковорода й любив оповідати, як жилося йому в ті часи в Київі.
