у Сковороди зробилася знаряддям міцної творчої філософської думки. „Розум“ Дмитрія Ростовського розцвів у „розумінні річей“ старчика Сковороди.
III. „Сковорода й біблія“. Приходиться зазначити шкідливі впливи на Сковороду захопленням біблією. „Уся накоплена віками біблійна труха й полова валом навалила на Сковороду й замулила його думки тим символічним сміттям, що горами лежало на всіх закутках українського письменства. Сковорода, яко людина талановита, часто вилазив з цього багна, думка його тоді проносилась блискавицею, слово раптом робилось міцним і виразним, але знов насувала хмара біблійних текстів, думка і мрія занотовувалися в них, наче в павутинні й на читача насовується кручена мара штучних порівнянь і понахвачених з усіх біблійних книжок текстів“. Для Сковороди біблія зробилася знаряддям думки (з його підходом раціоналізму) — це було-б добре, коли-б вираз його думки не засмічувався словесною біблійною потрухою“?… „А все-ж таки, коли перенести біблію Сковороди від особи автора на широкий просторінь життя й дійсности XVIII століття, приходиться дуже пожалкувати, що Сковорода виявив таке гаряче пристрастя до цієї „полюбовниці“; вона йому затуркала голову, відокремлювала його від дійсного життя й „поклала на його думки й почуття суху схоластичну шкаралупу“.
IV. „Перевага в Сковороді розуму“. „Скука-тоска“. Сковорода висловив руйнуючий, критичний погляд на „біблійную ложь“. Сковорода у „Алфавит міру“ пише: „богословскии тайны превращаются в смешные вздоры и суеверные сказки“. В „Изр. зміи“ з призирством Сковорода каже про забобони до міроздання. Трагедія Сковороди — гострий раціоналізм та неможливість подолати біблію, вповні її оволодіти, звідси „скука-печаль“.
Дуже негативний погляд на філософські твори Сковороди й на нього, яко філософа, висловив у недавні часи Густав Шпет в своїй книжці „Очерк развития русской философии“ (I, СПБ, 1922 р. стор. 68–83). Він називає Сковороду „мнимо народным философом“ (стор. 68), пояснює мандрівничий образ його життя почасти його власною волею, почасти „неудачничеством“ (стор. 69), його „самоусовершенствование и углубленное самопознание“ він називає „мнимым“ (стор. 69), бачить у ньому сектанську психологію (69), не визнає його філософом і посилається на історика Пет. Дух. Акад. Чистовича, який 1857 р. не визнав Сковороду філософом; должен, каже Г. Шпет, привести одно давно высказанное мнение, которое всецело разделяю: „задача и пределы этой науки (истории философии), точно определены и трудно уже, не подвергаясь опасности показаться не своевременным, ввести в нее философов вроде Сково-
