роды“ (стр. 70). Г. Шпет не визнає доведеним звязок Сковороди з античною філософією і патристикою, бо самої філософії у Сковороди небагато. Книжку Ерна про Сковороду Г. Шпет називає „взвинчено-литературным произведением, а не историко-философским исследованием“ (стор. 70). Г. Шпет зовсім не знаходить у Сковороди визначення філософії (стор. 71). Визначення, що у Сковороди знаходить проф. Зеленогорський, ставлячи їх у звязок з ідеями Платона, Г. Шпет називає „тривиальностями“ і глузує з приводу цього над Сковородою. „Усвоив, каже Г. Шпет, несколько моралистических тривиальностей, в остальном Сковорода пропитывается библейскою мудростью и как истый начетчик, засыпает глаза и уши читателя до его изнеможения, до одури библейским песком“ (стор. 72). Сковорода от начала до конца мораліст — каже Шпет і всю теоретичну й практичну філософію Сковороди виводить з морали (стор. 72–77). „Поэтому-то теорія у него так груба, набрасывается мимоходом, между делом, не детализуется й не возвышается над уровнем общих мест… Сковороде хотят приписать сродность, какой он не имел (філософічність)“; це була „мнимая философичность“. „Но не лучше ли быть в самом деле натуральным моралистом, нежели с ослиною природою львом или же с проповедническою природою философом“ — так грубо глузує новіший історик російської філософії над Сковородою. Далі Г. Шпет оповідає про „нехитрую философскую пристройку Сковороды“ — його дуалізм, що переходить у нього в сектанство (стор. 78–79), з якого виникає у нього й алегоричне розуміння біблії, позичене з патристики (Оригена і Климента Олександрійського, в його „Строматах“) (стор. 79–80). Зробивши вказівки на цих двох авторів, Г. Шпет додає: „но доказывать это здесь не место“ (стор. 80). „Филологическая подготовка Сковороды, каже Шпет, вообще весьма хромает. Повидимому он не дурно владеет лишь латинским языком и знал греческий“ (стор. 30). Пославшись на мене про книжку Дютуа, Г. Шпет додає: „есть много данных (тут не место их рассказывать), что у Сковороды и Дютуа был некоторый общий источник“ (стор. 82). І усі ці вказівки на те, що Сковорода не був філософом, а лише сектантом моралістом, потрібні були для Г. Шпета, щоб зробити свій загальний висновок, що „восемнадцатый век в России не оставил новому ни философского наследства, ни даже философского завета“ (стр. 83).
Що сказати про таку лайливу та чудернацьку оцінку? Відповіддю на неї нехай буде моя монографія про Сковороду, де поставлені усі ті питання, яких поверхово торкається Г. Шпет і які вирішуються мною на підставі фактичного матеріялу по иншому. Тут-же лише додам, що
