нам байку. Він з зацікавленістю дивився на чудні властивості цієї птиці, веселився і так непомітно минав час. Птиця навмисне близько сідала, дратувала його і здавалось, 1000 разів була в руках його, але він не міг її ніколи спіймати. Не сумуй, друже, мій, сказала птиця, що не можеш піймати. Ти будеш увесь вік мене ловити, щоб ніколи не вловити, а тільки розважатися. Яке глибоке розуміння істини, якої може досягати розум людини з її відпорним характером, що є, одначе, постійним джерелом її вічного руху вперед. Яка глибока пошана до неї, як до найголовнішої мети життя людини. Розумові, як джерелові пізнання, Сковорода надавав першорядну вагу в пізнанні всіх трьох світів — великого, або космоса, малого, або людини, символічного, або біблії; в цій останній розум має знайти глибше духовне розуміння. Але-ж поруч розуму Сковорода дає місце і вірі — тут він не міг піднятися на височінь єдиного розуму. — „Віра є око прозорливе, серце чисте, уста отверстая. Вона єдина бачить світ, що світить у стихійній пітьмі. Бачить, любить та віщує прихід його Віра всю цю тінь, що проминає, як воду непостійну, переходить“ (2-ий від. ст. 55). Там, де кінчаються межі розуму, повинна починатися віра; коли чого не розумієш (у біблії), говорить Сковорода, закричи з Варухом — який великий є дім божий (Ізраїльський Змій). „Чого досягти не можемо, на иншому, говорить Сковорода, місці, не іспитуймо. Тоді все нам здаватиметься простим та нескладним. Часто дрібниць не розуміємо найдрібніших. А людина є невеличкий світ, і важко пізнати її силу, як важко у всесвітній машині відшукати початок. Закам'яніла наша нечулість та заобиклий смак — причиною наших злиднів. Розкладай перед сліпцем усе, що хочеш, але все те для нього нічого не варт. Він може доторкнутися, але без дотику нічого не розуміє (2 від. ст. 19–20). Ця-ж віра неминуче звязана з любов'ю, в який полягає ґрунт всієї морали. Грубе тілесне міркування перешкоджає цій любові, а віра дозволяє йому поглянути в це блаженство вічности, мов у підзорну трубку. Їй дає допомогу і надія, яка стримує серце людини при цій його думці.“
Така суть спекулятивної філософії і разом з цим і філософічної релігії Сковороди. З неї логічно, послідовно Сковорода розвинув і свою практичну філософію і свою етику, науку про щастя. Подавши докази, що верховний початок всесвіту або, вірніше, всіх світів є вічність. Сковорода на підставі цього говорить, що ми і щастя своє маємо обґрунтовувати на цьому початку, як на єдино міцному, бо що до решти, на чому инші прагнуть обґрунтувати свій добробут (багацтво, посади, шляхетність, здоров'я то-що), то вона є нетривала, непостійна й незагальна. Щастя потрібне для всіх і його досягти не важко — ось формула Сковороди,
