коли обирають собі працю, та не братися за те, до чого нездатний. Всі стани, всі посади серед суспільства гарні, коли за них беруться згідно з здібностями. Бог нікого не ображає і не обділяє, надає кожному якусь кебету — закликаючи одного до одного, другого до другого, сотого до сотого стану, і хоч-би він був низький, але він до його здатний, то вже й гаразд. Сковорода малює це такими словами: „бог подібний до богатого водограю (фонтану), що заповнює різні сосуди по їхньому розмірові. Над водограєм напис: нерівна всім рівність. Течуть з різних трубок різні струмки у різну посудину, що стоїть навкруг водограя. Менша посудина менше має, але в тому є рівна великій, що однаково як і та повна“ (2 від., ст. 133–134). Тут щастя, побудоване на розумному, правильному вживанні своїх здатностей, які не можуть бути однакові у всіх. Так, як бачимо, Сковорода не повстає ні проти якого стану, класи, праці громадської (в чому обвинувачували його де-яки ворожі до нього сучасники); всіх їх Сковорода визнавав потрібними, корисними, щоб лишень кожен обирав посаду та стан по собі. Дуже яскраво малює Сковорода душевну тугу, що буває наслідком незадоволення обраною справою. „Коли одібрати від неї (душі) працю, що для неї придатна, тоді її туга смертельна. Сумує та турбується, мов бджола, зачинена в горниці, а соняшний промінь ясний, що оточує вікно, кличе на луки. Ця мука позбавляє душу здоров'я, розумного спокою, відбирає кураж та розслаблює її. Тоді ніщо її не задовольняє. Огидний і стан і місце, де живе. Огидні сусіди, неприємні розваги, остогидлі розмови, неприємні хатні стіни та всі свої, ніч сумна, а день нудний, влітку зиму, а взимку літо хвалить, подобаються давно минулі часи — Авраамові або Сатурнові, хотів-би повернутися з старости в молодість, з молодости в юнацтво, з юнацтва у дорослий вік, ганьбить народ свій та звичаї своєї країни, ганьбить натуру, обурюється на бога і сама на себе, те одне солодке, що неможливе, бажане, що проминуло, заздрить тому, що далеко, там тільки гарно, де її й коли її нема. Хворому гірка всяка страва, огидна допомога, а ліжко мульке, жити не може й померти не хоче. Не видко повітря, що хвилює море, не видко й нудьги, що хвилює душу, невидко — а мучить, мучить — і невидко. Вона є дух мучительний, думка нечиста, буря люта. Ламає все та хвилює, літає та сідає на позолоченому даху, входить у світлі палаци, сідає на престолі могутніх, нападає на військові табори, відшукує на кораблях, відшукує на Канарських островах, внідряється в глибоку пустелю, гніздиться в душевній точці (2-ий від., ст. 129–130)“.
Навчаючи душевному спокою, Сковорода цілком природньо повстає проти сильних афектів. В людині невпинно
