Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/373

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

книжками обвішані. Ледви-ледви йдуть, мов бики, що везуть парафіяльний дзвін. Ось хіба справді труждающієся та обремененнії. Горе їм, горе! Це лицеміри, сказав Рафаїл. Малпи щирої святости. Вони довго моляться по костьолах, невпинно барабанять у псалтир. Строять кирки та снабдівають. Блукають на уклін по Єрусалимах, на обличчя святі, а серцем за всіх беззаконіші. Сріблолюбці, честолюбці, сластолюбці, ласкателі, зводники, немилосердні, непримирительні, радіють — коли лихо ближньому, в прибутках вбачають благочестіє, цілують що-дня заповіді господні та за шаг їх-же й продають, хатні звірі та внутрішні змії, лютіші за тигрів, крокодилів та василисків. Ці нетопирі між десним та шуїм путем, ні чоловічного, ні жіночого роду. Обом вороги, криві на обидві ноги, ні теплі, ні холодні, ні звір, ні птиця, шуїй путь їх тікає, бо мають вигляд благочестія, десний-же жене геть, яко сили їхньої отвергшихся. У торбах їхніх пісок Іорданський з грішми. Книжки, якими вони обвішані, є типики, псалтирі, прологи та инше… Вся їхня молитва в тому, щоб нарікати на бога та прохати тлінного. Ось зупиняються помолитися та починають співати. Послухаймо безбожних їхніх пісень“.

Правильно, каже Сковорода, що Бог Ізраїля та християнський — є біблія. Але цей бог з початку на єврейський, а потім і на християнський народ навів безліч жахливого суєвір'я. З суєвір'їв народилися сварки, розрухи, секти, бійки, взаємні ручні та словесні війни, жах дитинський. Нема нічого суворішого, як суєвір'я, і нема нічого смілішого од його скаженого запалу, розпаленого сліпим, але ретельним жаром дурного повір'я, коли ця єхідна, надаючи перевагу безглуздим та неможливим брехням перед милостю та любов'ю та занімівши в чутті любви до людей, гонить свого брата, дихаючи убивством та гадаючи, що цим служить богові. Суєвір'я — не що инше, як нерозумне, але немов таке, що спирається на допомогу бога, розуміння біблії. Кажуть суєвіру: послухай, друже! Цього не може бути, бо воно суперечить природі[1]; тут ховається щось инше… Але суєвір з обуренням кричить, що навсправжки літали коні Ілії, при Єлисеї плавало залізо; розділялись води; повернув назад Іордан; в часи Ісуса Навина зачепилося сонце; в часи Адама змій розмовляв, мов людина… Ось швидко, мов, прийде кінець світу. Бог знає, може наступного 1777 року впадуть на землю зорі?.. Що-ж? Хіба неможливо, щоб Лот сп'янів від тільки-що видавленого вина? Хай воно в нас не хмельне, але для бога все можливо. Перейнявши такі забобони, суєвір бенкетує та

  1. Тут яскраво виявляється раціоналізм Сковороди і тут, як в инших своїх творах. він визнає принципіяльно постійний закон природи, підходячи тут до матеріяльного розуміння.