підготовкою до музики, особливо церковної. Але, одначе, цілком можливо й те, що біограф Г. С. Сковороди М. І. Ковалинський, що знав його в розквіті слави, високо його шанував, і писавши його життєпис року 1794-го, приписував йому з чуток, у його молодості таке звання, що його офіційно Г. С. Сковорода не носив, та яке йому по правді, було й не потрібне, коли він знов вертався до Академії — принаймні сам він ніколи про це не згадував. Тоді це буде така-ж помилка М. І. Ковалинського, як і його свідчення про перевагу Г. С. Сковороди над його шкільним товаришем, потім мітрополітом Київським Самуїлом Миславським, і це тим можливіш, що Г. С. Сковорода не любив зовнішніх відзнак та титулів і потім завжди відмовлявся від них. Вийшов-же він з придворної капели за для того, щоб продовжувати своє навчання.
З року 1750-го починається новий, виключної ваги період в його житті — його подорож за кордон. Про це М. І. Ковалинський каже так: „Циклу наук, що викладались у Київі, здавалось йому недосить. Він захотів побачити чужі краї. Хутко трапилась до цього нагода, і він скористався з неї з усією охотою. Від двору послано було до Венгрії до Токайських садів генерал-майора Вишневського, що для бувшої там греко-російської церкви хотів мати церковників, здатних до служби та співу. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, охотою побувати в чужих краях, розумінням деяких мов, був з похвалою рекомендований Вишневському й був узятий ним під опіку. Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду за його дозволом та допомогою поїхати з Венгрії до Відня, Офену, Пресбургу та до инших сусідніх місцевостей, де, бувши цікавим та маючи охоту, дбав знайомитися найбільше з людьми, що наукою та знаннями дуже славились тоді. Він говорив дуже добре й особливо часто латинською та німецькою мовами й досить розумів грецьку, чим і користувався, щоб добути зобі знайомство та приязнь вчених, а з ними нові знання, яких не міг добути в рідному краї“. Значить, Г. С. Сковорода був вивезений Вишневським до Венгрії, як церковник для тамтошньої російської православної церкви; подорожував по Австрії та Венгрії, знайомився та дружився з тамтешніми вченими, що міг робити через те, що добре володів латінською та німецькою мовами, і набув багато знань, яких не міг добути в ріднім краю.
Тут ми натрапляємо на ту рису Г. С. Сковороди, що була найхарактернішою в його житті: — його поривання де частих переїздив, до мандрування, яке так любили його земляки; з села Чорнух він поривається до Київа, з Київа, —
