пустелях, Ковалинський говорить так: „любомудріє (цеб то філософія), оселившись у серці Сковороди, давало йому душевний добробут, можливий земнородному.
Вільний від усякого примусу, даремних турбот, прагнень, догляду, знаходив він усі свої бажання досягненими в надзвичайній обмеженості їх. Турбуючись про зменшення потреб природи, а не про побільшення, мав він насолоди, яких не зрівняти ні з якими иншими. Коли сонце пропонувало його чуттям щедрою рукою трапезу, тоді він, беручи чашу розваг, не розбавлених ніяким життьовим сумом, ніяким зітханням пристрасти, ніяким заклопотанням турботним, заживаючи їх високим розумом, в повнім заспокоєнні благодушества, бувало, говорив: подяка всеблагому богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним. Коли зморений своїми міркуваннями (філософськими працями) мусив він перепочивали, тоді приходив він до старого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав з собою в товариство улюбленого пса свого, і всі троє по-товариському ділили між собой вечерю. Ніч була йому місцем спочинку від напружених думок, що нечутно зморюють сили тілесні, а легкий та тихій сон був сценою позорищ (з'явищ), гармонією природи викликаних. Час опівночі мав він звичай присвячувати внутрішній молитві, яка в тиші глибокої мовчанки чуття й природи була міцно звязана з богомислієм, цеб-то боротьбою його духа проти всього тлінного во ім'я вічного. Таке було його життя: „не орю убо, не сію, ні куплю дію, ні воюю, одкидаю-ж усяку життьову тугу, вчуся задовольнятися тим, що мені дано“ так він писав М. І. Ковалинському. „Можна було, — робить висновок М. І. Ковалинський, — назвати життя Сковороди життям“. Таким робом, молитва Г. С. Сковороди не була молитвою в звичайному формальному розумінні цього слова, це було богомисліє, цеб-то філософська думка про бога, вічність, про початок вічности. Харків Г. С. Сковорода дуже любив. „Харків, — говорить М. І. Ковалинський, — любив він і часто відвідував його. Новий місцевий начальник, прочувши про нього, бажав бачити його. Сковорода прийшов до нього й почав одповідати на поставлені йому питання. Цим новим Харківським губернатором міг бути Д. А. Норов, що заступив Щербініна 1775 року й ще 1737 року був на цій посаді. Ми бачили вже раніше, що Г. С. Сковорода з'явився з своєї пустелі в Харків, щоб спростувати наклепи та брехні про його маніхейство. В Харкові він мав гурток приятелів, як це видно з листів його й спогадів Вернета. Ми маємо два листи Г. С. Сковороди до харківського купця Єгора Єгоровича Урюпина. В першому листі (від 10 червня 1790 р.) Григорій Савич пише йому: „Коханий друже, Георгій Георгієвич. Мир серцю твоєму й дому. Дякую богові й тобі,
