не зважаючи на далеку дорогу, на незвичайну дощову погоду й на повсякчасну огиду до краю цього, приїхав до друга свого, в село Хотетово, в 25 верстах від Орла, один розділити з ним нікчемність його: Сковорода привіз до нього твори свої, з яких багато приписав (присвятив) йому; читав з ним їх щоденно і, читаючи, навчав його думкам, правилам, поняттям, властивим людині, що шукала істини все життя не мудруванням, але ділом, що возлюбила доброчинність заради власної краси її. М. І. Ковалинський записав ці навчальні розмови старчика, Г. С. Сковороди, і ми використаємо їх у дальших викладах, коли говоритимемо про вплив Г. С. Сковороди на сучасне йому суспільство й на дворянське його коло. „Старість, осінній час, невпинна мокра година, говорить М. І. Ковалинський, збільшили недугу його здоров'я, збільшили кашель і слабість. Він, проживши в друга свого коло 3-х тижнів, прохав відпустити на любу для нього Україну. Де він жив до того й бажав померти, як і сталося. Друг його прохав залишитися в нього пробути зиму й закінчити своє життя, як прийде час, у нього в домі. Той сказав, що дух його наказує йому їхати, і друг негайно вирядив його. Давши йому на дорогу все потрібне, віддавши на його волю, по вподобі його, вибрати, як хоче він куди, з ким, в чому їхати, дав він йому для дороги на випадок потреби запас, кажучи „візьміть це; може в дорозі хвороба збільшиться й примусить де зупинитися, то треба буде заплатити“; Ах, друже мій! сказав він, невже я ще не маю довір'я до бога, що промисел його вірно турбується про нас і дає все потрібне вчасно“. Друг його замовк з подарунками своїми. 1794 року серпня 26 дня виїхав він у дорогу з Хотетова села на Україну. Прощаючись, в обіймах, сказав: „і може я вже більше не побачу тебе! Прощай! Пам'ятай завжди підчас усіх твоїх життьових пригод те, що ми часто говорили: світ і тьма, голова й хвіст, добро й зло, вічність і час. Дух мій визнав тебе здатним прийняти істину й любити її“. Приїхавши до Курського, прибув він до місцевого архимандрита Амвросія, мужа благочестивого. Проживши тут ради невпинних дощів і вибравши гарну погоду, поїхав він далі, але не туди, куди гадав. Під кінець подорожі своєї відчув він потребу їхати в те-ж місце, відкіля й виїхав до друга, хоч і не мав такого бажання. Слобода-Іванівка поміщика Ковалевського була тим місцем, де раніше деякий час жив він і куди прибув кінчати життя своє…“
„Хвороба старости, негода, втома від дороги“, говорить М. І. Ковалинський, наблизили його до кінця його. Пробуваючи тут (у Ковалевського) більше місяця, завжди майже на ногах ще, часто говорив благодушно: дух бодр, але тіло
