надалі це воскресіння, суд, голос сина божого на ранок, на тисячу років, на декілька століть“.
Такі були принципові погляди Г. С. Сковороди на смерть, життя після смерти, рай, на таїнство євхаристії. З них ясно, що для нього не були потрібні, з його внутрішнього розуміння, таїнства та обряди, але все-ж відношення до них у нього було трохи особливе; насамперед воно не було, гадаємо, постійно однаковим, а еволюціонувало, а, по-друге, він не зовсім негативно ставився до них, але бачив у них символи, алегорії, що самі по собі були тлінними лушпиннями й набували значіння лишень тоді, коли в них вкладається вище духовне розуміння; ось чому, наприклад, він иноді ходив до церкви та слухав службу, а надто тоді, коли мешкав по манастирях або у священиків (наприклад, у Правицького в Бабаях), був навчателем у колегіумі, що відкрився при манастирі, пробував у Київі, де відвідував манастирі та церкви. Взагалі, він мав багато звязків з духівництвом; з ним його з'єднувала й освіта й релігійна традиція, з-під ферули якої він не міг зовсім визволитися; з ним звязувало життя серед нього; він мав багато друзів і прихильників, яких щиро поважав за їх гарну освіту та знайомство з духовною філософсько-теологічною літературою, яку він сам ретельно досліджував. Цілком природньо, таким чином, що з почуття терпимости та обережности він мусив на практиці зважати на їхнє ортодоксальне та обрядове православіє. Він бажав їх піднести на горню височінь від християнської догматики та обрядовости, але робив це обережно, щоби не відсахнути їх від себе й тим не позбутися можливости впливати на них.
Про смерть Г. С. Сковороди є цікаві спомини Ізм. Ів. Срезневського. „В селі в дідича К-го (Ковалевського) невеличка кімнатка, вікнами в садок, окрема, привітна була його останнім мешканням. Між иншим, він бував у ній дуже нечасто: звичайно, або розмовляв з господарем, також старою людиною, доброю, благочестивою, або ходив по садку й по полю. Сковорода до смерти любив життя на самоті та серед близьких. Був чудовий день. До дідича прибуло багато сусідів погуляти та побенкетувати. Також звичаєм зробилося послухати Сковороду. Його всі любили слухати. За обідом Сковорода був незвичайно веселий та балакучий, навіть жартував, розповідав про своє минуле, про свої блукання, про скрутні часи свого життя. Пообідавши, встали зачаровані його красномовністю. Сковорода непомітно пішов з хати. Довго ходив він по нерівних доріжках, зривав плоди й роздавав їх хлопчикам-робітникам; проминув день. Над вечір господар сам пішов шукати Сковороду й знайшов його під гіллястою липою. Сонце вже заходило, останнє проміння його пробивалося через густе
