припущеннями, подаваними за дійсність. Ми вже наводили зразки цього у Гес де-Кальве. Те-ж відбивається й у характеристиці, що дає Гес де-Кальве Сковороді. „Сковорода ніколи не знав“, — каже Гес де-Кальве, „ані хвороби, ані нужди, ані чужої помочи“. Але ми знаємо, що в дійсності Сковорода слабував, і навіть двічі, а м. б. й більше: нам відомо, що у нього иноді не вистачало необхідного й що він завжди майже користувався поміччю від приятелів. Тако-ж неточні його відомості, що про горілку знав він лише з назви. Гес де-Кальве відносить Сковороду до стоїків та циніків, з тою лише відміною від Діогена, що йому не траплялося зі свічкою шукати гарних людей. Сковорода, на думку Гес де-Кальве, мав нахил до містики (це було його хибою): його мрії ніби-то заводили його часто-густо до стану несамовитости та робили почасти суєвіром; але він ховався зі своїми мріями й ніколи не виказувався з містичними думками. Але що-ж це за дивовижна містика, що Сковорода ніколи її не проявляв?! Що-ж до суєвір'я так ми гаразд знаємо, яким ворогом суєвір'я та борцем проти нього все своє життя був Сковорода. Гідні уваги приконечні рядки Гес де-Кальве про Сковороду. „Тверезість, чоловіколюбство й покірність долі та власній Мінерві, т.-т. розумові, були відзначними рисами всіх його вчинків. Він умер спокійно, без помочи лікарів і з надією на майбутнє; всі, хто знав, шкодували за його втратою. Проста мурігова могила вкриває його кістки, але вона викликає більше поваги, ніж инший величезний пам'ятник. Він писав багато й вірші його зробилися народніми піснями; твори його переховуються у різних осіб і між ними є гарні поезії[1].
На Гес де-Кальве, як помічаємо, відбився вплив статті В. Масловича. У статті Ів. Вернета[2] (швейцарця-українця, як його називали сучасники) є характеристика особи Сковороди тим більш для нас цікава, що вона належить досить відомому тоді педагогові-гувернерові, журналістові-публіцистові, що, не вважаючи на своє чужоземне походження, став популярним письменником на Харківщині[3]. Слід, одначе, зауважити, що Вернет ображений був на Сковороду за те, що той назвав його „мужчиною з бабським розумом та дамським секретарем“. Мало, напевне, значіння й те, що Сковороді дуже подобалися німці; „ця виключна прихільність, — завважає сам Вернет, — була причиною моєї з ним суперечки й незгоди, під час першого з ним побачення; вона позбавила мене можливости познайомитися з ним ближче, хоч як того я бажав“. Хоча сам Вернет висло-
