Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/67

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


»Ой лишечко-ж«, каже жінка, »женуться, — що ж нам робити!«

— А хто його зна, — каже, — що робити!

»Ну, слухай-же«, каже, »я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві — тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.«

От вона стала церквою — така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він попом, і ходить по церкві. Ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, й стали коло порога.

»Чи чуєш ти«, питають, »попе, чи не бачив отаких і таких — молоді обоє!«

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

— Бачив, — каже, — »як оця церква ставилась, а мене попом наставляли, то бігли.«

»Еге-ге«, кажуть, »коли то вже ця церква ставилась! Вже й порохня з неї сиплеться! Завернімось, бо не доженемо.«

Завернулись вони, а ті знову стали людьми й побігли. Вернулись вони, а батько й пита:

»А що«, каже, »догнали?«

— А вже-ж, — кажуть, — не догнали.

»А нікого-ж«, пита, »не бачили?«

— Чом не бачили? Бачили, — кажуть, — серед степу церкву: така стара, аж порохня сиплеться, і в тій церкві піп. Ми й питались, так і так каже.

»Е«, каже батько, »так то-ж саме вони, чом ви їх не били? Біжіть же знову: може, церкви не побачите, то хоч шматочок принесіть, хоч порохні.«