Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/69

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Чом не питали? Питали! »Так і так каже.«

»А то ж«, каже, »він і є, а то вона, вража дочка, — хоч би були мені один колосок принесли!… Ну«, каже до жінки: »стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.«

— Чи бігти, — каже стара, — »то й бігти!«

І побігли. Побігли вони й біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

»Ой«, каже, »мабудь, тепер уже пропадемо, батько й мати женуться… Що нам робити?«

— А що нам робити? — хто його зна що!

»Ну, слухай же«, каже, »я стану водою, а ти селехом — і плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!«

І стали річкою — й такою ще, що не можна ніку́ди й обійти, а він селехом — і плава… тільки »ках-ках-ках!«

Прибігли ті до річки, й дивляться, що ні перейти, ні обійти, — ні́куди далі бігти… Той і розсердився на дочку:

»Будь же ти неладна! Коли ж ти така«, каже, »заляж на три роки камінем!«

Прокляв, і вернулись; а ті знову стали людьми й пішли.

Пішли вони й доходять до того го́рода, де батько та мати Йванові, і каже вона йому:

»Ну, гляди ж ти мені, з ким хоч цілуйся, тільки ніде́ не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я«, каже, »ба́тьків