Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


радимося, що будемо робити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім'я є. Яй-би дізнатися?«

Ото порадили: закопати на при́тині два стовпи й повісити його за руки й за ноги: хто буде йти проз його — як рідня, то заплаче, то тоді можна буде дізнатися.

Так і зробили: закопали стовпи й повісили тіло, а два гайдамаки стерегли, поки хто йтиме.

А того багатиря жінка ждала-ждала — нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові:

»Будь ласкав, Охриме, іди шукай свого брата, бо вже, мабудь, нема його й на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!«

Брат із ляку аж за голову ухопився:

»Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!«

Запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться — біля притини стоїть два стовпи й висить його брат; він узяв, поїхав і поїхав дальше — кругом об'їхав і вернувсь додому. Покликав братову та й каже:

»Бачив я брата, — піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить — тільки не плач і не журись: у мене жінка плоха, то я собі тебе візьму за жінку.«

Пішла вона, оддалеки подивилась та й вернулась.

»Не витерплю«, каже, »щоб не плакати!«

Він і каже:

»Коли не витерпиш, то візьми, вберися, як