Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/95

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


та вони нічого вже не казали: мовчать… бо були неживі!…

Нагулялись і полягали спати всі, а гайдамака, хоч ліг, але не спав. Чує, що всі поснули, — він почав кидати маленькі камінці — не чути; він зачав і великі кидати камінці — все мовчать, не вилазять з кухов. Він як розсердиться, як побіжить сам до кухви: розкрив одну — аж лихо! неживий! Він до другої — й там так… Він до всіх стукав — не чути голосу… Він через тин так перескочив та навтікача! Утік до своєї хати та й сидить, мов неживий.

На другий день повставали всі, а хазяйка й каже наймичці, щоб готовила снідати задля того купця. А вона й каже:

»Оглядіться, чи є той купець!«

— А де ж? — каже хазяйка.

»Е«, каже дівка-чорнявка: »поминайте, як звали! Вже він давно втік: і я цілу ніч не спала та його доглядала та й доглянула: побіг, мов божевільний!

А то ви думаєте, що олива? Ото ті сорок розбійників, що дядька зарізали; а тепер же й вони пропали: я їх подушила всіх!«

Хазяйка з ляку до чоловіка побігла, розбудила й розказала; той схопився — та туди, до тих кухов. Стали одбивати, — дивляться — аж правда… Господи! хазяїн не знав, як і дякувати наймичці за це. І стали радитися, де тих гайдамаків діти. А дівка-чорнявка й каже: