25 серпня 1792 року флотилія Чорноморського Козацького Війська висадила на Таманський півострів першу партію козаків-переселенців, поклавши тим самим початок масової колонізації українцями Кубані. Освоєння в тяжких умовах нового простору, участь у Кавказькій війні, боротьба за збереження українських козацьких традицій та рідної культури, спроба створити власні державні структури в 1917—1921 рр., українізаційний рух, який охопив Кубань у 20-х рр. XX ст. та його брутальне згортання в наступному десятиріччі, що супроводжувалося масовими репресіями, депортаціями та Голодомором, тотальна русифікація — усе це надало українській спільноті реґіону неповторної своєрідності та унікальності.
Обрання автором історії українців Кубані головною темою свого дослідження було обумовлене декількома обставинами. Важливу роль відіграв особистий досвід безпосереднього знайомства з життям кубанської станиці, де значною мірою і зараз зберігається українська мова, українські народні звичаї та традиції. В той же час, на офіційному рівні, переважна більшість етнічних українців Краснодарського краю вважається росіянами. Втім, згідно із загальноросійським переписом 1897 р., населення Кубанської області складало 1911133 особи[1], з них українців було 949833 особи або 49,7%[2]. У відділах, розташованих на терені колишньої Чорноморії, тобто Правобережної Кубані, вони мали абсолютну кількісну перевагу. Так, у Катеринодарському, Єйському, Темрюцькому відділах українці складали 702931 особу або 81,1%[3]. Сільськогосподарський перепис 1917 р. засвідчив, що загальне населення Кубані складало вже 2415089 осіб. З них українців — 56%[4]. Офіційна кількість українців у межах сучасного Краснодарського краю на 1926 р. складала 1644380 осіб, або 54,1% від загальної кількості населення. У цілому на території Правобережної Кубані — терені колишнього Чорноморського Війська (Кубанська округа, Єйський, Кущевський, Старомінський райони) українці численно пере-
7
