дощик. Непривітний день починати службу, новий обовязок, але годі ждати погоди, і так я спізнилася. Цікаво мені познайомитися з новим життям.
Убуваю росийські „ґальоші“, якими я забезпечилась, вибираючись у славну болотом Бібрку, — надіваю коротку, найдогідніщу до болота суконку, намітку від дощу, накинула на голову легку, гарасову чорну хустину.
З вікон нашої хати можна було бачити на узгірї одинокий, великий новий поверховий дім у невеликому городі. Дзвінок весело відізвався. Громадками дітвора поспішала до того будинку, тож і я, не питаючи прохожих, де школа, просто звертаю хід до нового дому. Близько. Головна дорога веде попри маґістрат, староство, жандармерію, почтовий уряд, дальше попри каменицю Ґотліба, де поміщена аптика, де й касино було.
На ліво з головної дороги під гору вела вуличка до школи. При вході в вуличку я побачила даму, дуже багато та модно одягнену, і трьох елеґантних панів. Компанія — як би просто з тротуарів щонайменше Львова…
— Чи це наша товаришка? — Заговорив хтось із компанії. Один з панів поклонився, на хвилину пристанув, наче би ждав на мене, але я не відхиляючи хустини йду дальше поволи у своїх завеликих ґальошах.
Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениці. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане
