Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, а яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.
А однак нове окруження, товариші, охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.
Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоби скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспільність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться… — але з ким ділити думки, кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки — погляди.
Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.
Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблеми пояснені.
Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педагоги лишили, є добре. Ми молоді маємо богато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.
Поки що переписуюся з товаришками з семинарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.
Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду.
Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насува-
