Сторінка:Уляна Кравченко. Спогади учительки.1936.pdf/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

здеревіле та корою покрите галуззя не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям і пучкам мороз загрожує смертю…

І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зівялих, мертвих — тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвили, луги красили… і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їх життя…

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа. — Чи ж і ми, люди, хоч обіймаємо ціліській просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі не терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил — так, що організм поволи нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі значить богато, вона може побідити найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в закаспійському краю… Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично організм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окруження — і тривалости своєї не задержить. Чи ж недостача великих людий і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за істнування не зменшуються і не ломляться здібности духа, енергія і лет думок, творчість — —, чи життя поволи не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людий розви-