Сторінка:Уляна Кравченко. Спогади учительки.1936.pdf/36

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Перша догана — заслужена, чи ні — дається без конференції — кажу до управителя. — Але в цьому випадку, я волію цю прилюдну догану, бо й відповідь моя буде в протоколі записана.

Владі в нічім, що входить в обсяг її ділання, не противилася, не спізнилася я ані сьогодні, ані до сьогодні ні разу. Пан управитель накрутив годинник до вподоби. В моїй клясі було двоє дітий, в инших ще зовсім не було. Щодо дижуру не було досі зарядження. Коли управа школи заводить дижур, то для всіх учительських сил по черзі і тижнево. Я від початку шкільного року уважаю на діти в своїй клясі. Вважати ще й на кляси тих панів, що приходять у девятій годині, або бавляться в канцелярії чи на коридорах, я не обовязана.

— Таких бутних відповідий прошу пана секретара не вписувати. Уважаю конференцію за скінчену. Ми знайдемо нагоду цю вільнодумну паню з цеї школи прогнати. —

Від того дня почалося моє „гоненіє“… Хоч — як звичайно досі — приходжу рано, управитель стоїть уже на входових дверях та щось бурмотить про спізнення.

В часі науки, майже що чверть години відчиняє двері моєї кляси і стає на порозі. Це, здається, директорська контроля: чи і як я вчу. — Замість госпітації, яку управитель обовязаний відбути хоч раз на місяць та якої досі не було. Товариші один за одним ходять по коридорі, на який звернені вікна моєї кляси, заглядають, співають, свищуть.