відкинула. Блягерська душа… не мене, а себе ошукує…
На другий день приходить із проханням, щоб я переглянула руське завдання з його кляси, а то він — хоч русин — але „бєґли тільки в польській мові“ — не має терпцю студіювати Цибиків, Осадців і т. д., тай не знає, коли писати î з коромеслом, себто ѣ, а коли ô з дашком. — —
Сьогодні жалується, що для такого добірного учительства маємо зовсім невідповідного управителя. Дивніще ще те, що про одиноку перлу — панну Маню — з цинізмом говорить.
— Ваші відносини до управителя та до панни Мані були і є для мене нецікаві. Погодіться з тим, що я „всякую житейськую печаль“ відкидую; байдуже мені те все і не хочу слухати ваших доносів на управителя.
— Товаришко, ви не можете так дальше відокремлюватися від нас. Злучіться з нами проти управителя.
Божевільний! гадаю, але кажу йому: — Ні з ним, ні проти нього не виступаю. Не розумію, як можна вічно вести боротьбу за ніщо. Ви і товариші — недавно тут прибули, а до всіх справ у місті пхаєтеся.
— То, го! Хай знають нас! Ніколи і ніде учительство не стояло так високо, як тут стане. Коли б тільки ви ще до нас прилучилися. Знаєте, ви в суперництві з Манею перемогли б її. Ми її боготворимо, бо вона для кожного досяжна, приступна, але де її рівнати з вами. Її остання роля і деклямація зовсім невдатні.
