Сторінка:Уляна Кравченко. Спогади учительки.1936.pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

здається, що ми посвоячені, знаємося не від нині.

Оля й Марійка, Стефка і Славка, Володко та малий Сидір — щебетливі гарні діти. Імость і єґомость щирі безцеремонні люди: свої.

Добре мені з ними, як колись у домах Горникевичів, Біржинських, Пассиновичів, Грабовинських… у домах священників, де я бувала дитиною з родичами.

Ясні вражіння дня прогнали хвилеве пригноблення, спричинене появою демона.

В часі малих ферій, а саме другого лютого уладжує касино вечерниці.

Перед вечерницями на кілька днів був у нас священник, одинокий знайомий тут у чужій місцевости.

— Вже буря втихомирилася — каже веселий сьогодні пан отець. — Головного ворохобника забирає звідси Рада шкільна окружна з кінцем січня. Про це вам першій кажу. Управитель зміркував, що він тут не остане, сам гонорово написав прохання за посадою на селі і навіть в иншому повіті; з кінцем другого курсу уступиться нам звідси…

— А мені доведеться ще пів року терпіти.

— Терпеливости! Він ще буде для вас увічливий, тільки ходіть з нами на касинові вечерниці. В цій справі та за порадою моєї жени я сьогодні до вас зайшов.

— Який же тут звязок?

— Не знають вас, треба показатися конче великому світові — тутешньому; зараз