Сторінка:Уляна Кравченко. Спогади учительки.1936.pdf/67

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

грозою майбутнього і жаль мені за ясними хвилинами, що минули безповоротно.

О, не годилося так, матусю Доле… Ці перші хвилини мого учителювання повинні бути золотими, ясними — як дні самої весни…

Жаль — туга у хвилинах самоти знову витають у душі. Але спокій, удовілля вертають, коли я з дітворою. І коли бачу, що діти розуміють мене та розвиваються умово, забуваю про себе і про злих товаришів.

Праця хай буде мені щастям — осолодою; залишуся дальше без помочі — поради. Досі дожидала я візитації інспектора. Гадала, що кожний інспектор, справжній педаґоґ, а виховання, навчання це річ свята; що він, інспектор, для нових сих має поради — вказівки. Але візитація, яка відбулася в останніх днях першого піврічча, дуже мене здивувала. Я не привикла, щоб із людиною так поводитися. Мабуть учительство на краще не заслужило. Без слова привитання, без слова уваги — оцінки, чи хоч би заохоти до праці для дітий і учительки відбулася ціла та візитація.

Інспектор із похмурним лицем не мав слова хоч би поздоровлення для дітвори. Прислухувався науці, але сам нічого не питав, ані не говорив. Хотілося мені йому сказати: Ой, який же ти бурмило! Я перший раз бачила ту непривітливу людину. Я опанувала хвилеве збентеження, та учу згідно з поділом годин і пляном науки, що призначене було на цей день, звичайно, наче б у клясі нікого чу-