На другий день застаю вже тільки саму ученицю: в сальоні на отоманці лежить у гарному неґліжі, в руках книжка, щойно розтинає картки.
Тоді появилася зовсім безвартісна річ S. Tarczy: Smiertelne wianki.
Сьогодні панна Жоля говорить без упину.
— Як гарно, що пані прийшли. Будемо читати разом цю новелю, але наперед рада б я з вами грати нові мазури Тимольського. Будемо співати; маю дуже гарну пісню „Квєцярка“ „Млодосць і пєнкносць мам, квяти розношем…“. Як я тішуся, як тішуся вами! Будемо читати, грати, співати, розмовляти. Я в піст дуже нуджу ся, навіть совганки цього року нема.
— Прошу дати книжки, з котрих ви досі вчилися.
— Не маю ніяких книжок. Але можна написати по книжки до книгарні, тільки не які нудні. Ми про все будемо говорити. Я скажу, що читала, що люблю читати. Учитися не хочу. Але Стася, дочка старости, старша
