ням, яке викликала його кляса. В недбалому одінню, невеличкий, молодий, безвусий хлопець, блідий, з довгим волоссям — — чомусь нагадував мені постаті з альбому портретів молодих „піітів“ з доби романтизму… задуманий, мов опянілий гашишем…
Ми й не виталися, бо і кількома словами ніколи досі з собою не перекинулись. Занята стиранням пилу з приладів, відтак вишукуванням малих шкідників у зільниках, я вже забула, що ще хтось крім мене є в кімнаті. Коли враз пан Супрун став переді мною — з проханням вислухати його. А що він виглядав так, наче хотів перед смертю позбутися якоїсь тайни, я відповіла: „Слухаю вас, пане…“
Він давай розказувати мені події свого короткого життя, ще мабуть не скінчив двацять літ. Представляє себе як відлюдка, мізантропа, знеохоченого, нещасливого, без віри у щонебудь, без ніякої надії на краще майбутнє… Колись бажав найти дружню душу, яка б його розуміла, але між товаришами не знайшов. Навіть рідна мати не розуміла його, не любила…
Жити, як инші молоді люди, не живе; ніякі забави його не заспокоюють. — Огірчений, сумно настроєний — каже п. Супрун — прибув я тут на першу свою посаду, де побачив вас, пані, моє фатум… Ваше добре, лагідне лице причарувало мене на перший погляд. Приглянувшись окруженню, я запримітив, що ви неприступні, і другі товариші це мені сказали.
— Їхнє життя вас не цікавить. Ви видались мені вищою над своє окружєння. Ваш
