Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/100

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 80 —


Убєш? убєш іще й жону свою,
Що тілько і живе твоїм життєм?
Наситиш на собі ненависть кляту?
Чого клинеш свій рід і землю й небо?
Аджеж вони стрічають ся всї троє
В тобі, а ти нехтуєш їх всї разом.
Фі, фі! соромиш образ і любов
І розум твій. Ти — мов той Жид лихвярь,
Що має повню у всьому, та все
Так обертає, що нї образу
Людському, нї любови, нї уму
Нема з того шаноби нї поваги.
Величний в тебе вид, але воско́вий,
Далекий од достоінства мущини.
Твоя присягнена любов — порожня зрада.
Вона вбиває ту, котрій ти кляв ся.
Твій розум — орнамент краси й любови,
Заблуканий проводирь їх обох.
Мов у того дурного козарлюги
У розї порох, загорів ся він
Од власної безтямности твоєї;
Чим боронить ся мав, тим і скалїчивсь.
Ну, що-ж, мій друже? уставай! Джульєта
Твоя жива, задля котрої
Ти був умер! Щасливий ти на сьвітї:
Тибальт хотїв тебе убить, а ти
Тибальта вбив. Щасливий ти на сьвітї:
Тобі грозила кара, а за тебе,
Мов друг який, озвалось право, тілько
Велїло геть зійти. Щасливий ти:
Благословеннє сяє над тобою,
І щастє всї дари тобі несе;
А ти мов примховата та шерепа
Ще й кобзиш ся проти любови й долї.
Гледи, гледи: такі вмирають жалко…
Іди-ж до любої своєї, як була