Пронизує твое лякливе ухо.
Співає він в ночі, на яблунї.
Вірь, серденько, менї: се соловейко.
Ромео.
Се жайворонок, вістник ранку,
Не соловей. Диви ся, серденько,
Завидливі вже смуги де-не-де
Облямували хмарки на востоцї.
Нічні вже догоріли сьвічечки,
І жвавий день уже піднявсь на пальцї
Зверх туманистої вершини гір.
Втечу від тебе — жизнь, зостанусь — смерть.
Джульєта.
Се метеор якийся вийшов з сонця,
Замісто сьвіточа тобі в ночі,
Як будеш їхати до Мантуї.
Побудь ще трошки: рано ще втїкати.
Ромео.
Нехай мене піймають і скарають,
Я рад твою вволити волю, серце.
Так, сїрий сьвіт, се ще не очи ранку:
Се Цинтія посьвічує дугою.
Не жайворонок се, що так дзвенить
Під небом десь у нас над головами.
Любіш менї зостатись, нїж іти.
Являй ся-ж, смерте! Юлїя так хоче.
Поговорімо, серденько, — ще рано.
Джульєта.
Вже днїє, днїє! о втїкай звідсїль!
Сей жайворонок так співає дико,
Фальшивить, ріже вухо… о противний!
Що жайворонок любо тягне пісню,
Неправда се: він розлучає нас.
Що жайворонок взяв у жаби очи —
Нехай би взяв і голос, щоб обох нас
