Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/106

— 86 —

Менї здаєть ся, наче ти в могилї.
Чи се менї ввижаєть ся, чи ти поблїд?

Ромео.

Вірь серденько, і ти блїда страшенно.

Суха печаль пє нашу кров… Прощай!

(Виходить.)

Джульєта.

О щастє, щастє! всї зовуть тебе капризним.

Колиж капризне ти, що-ж ти робитимеш
Із тим, хто славить ся статочністю сьвятою?
Бувай-же, щастє, ти капризне: бо тодї
Надїюсь, ти його держатимеш недовго,
І знов до мене вернеш…

Панї Капулєт (під дверима.)

 Що ти, доню? встала?

Джульєта.

Хто се? чи се не панї матка?

Ще не лягала, чи так рано встала?
Чого-б се їй прийти в таку годину?

(Входить панї Капулєт.)

Панї Капулєт.

А що, Джульєто?

Джульєта.

 Я, мадам, недужа.

Панї Капулєт.

Все плачеш про свого кузена смерть?

Плачем не виплачеш його з могили;
А вимила-б, душі йому не вернеш.
То годї вже любов свою являти.
Без міри плач малий ясує розум.

Джульєта.

Дарма, нехай свою оплачу втрату.

Панї Капулєт.

Се тілько ти свою утрату чуєш,

А той, кого оплакуєш, не чує.