Покличу їх, нехай мене розважять.
Верни ся, мамко! — Що їй тут робити?
Страшне граннє менї самій кінчати…
Ану, пуздерко!…
Ну, що, як ся мікстура не поможе?
То і вінчаю ся отсе я завтра?
Нї, нї… Він не дозволить… Ляж оттут!
(Кладе кинджала.)
А що, як ce оттута, що чернець
Менї приправив хитро, щоб умерла,
І він весїллєм сим не обезчестивсь,
Бо він звінчав уже мене з Ромеом?…
Боюсь, що так. Та нї, се неможливе:
Бо він усе сьвятим був чоловіком…
А як мене положять у склепу,
І я прокинусь, аж нема Ромеа,
Ще не прибув? Страшенна річ тодї!
Чи я не задихнусь у тім житлї мертвецькім,
Которого смердючії уста
Так рідко воздухом здоровим дишуть?
Та чи не вмру, закіль прийде Ромео?
Або-ж, хоч і не вмру, то смерти страх
І ніч в такому страховиннім місцї…
Се з давніх лїт містилище гробове,
Де кістяки всїх наших предків тлїють.
Там і Тибальт крівавий лїг недавно,
І тілько що ще гнити починає…
Там, кажуть, у ночі мерцї блукають…
Ой леле, леле! що, як я прокинусь
Ще до пори? Кругом смердючі кости;
А тут застогне щось, мов мандраґора,
Як рвуть з землї, що, кажуть, як почує
Жива душа, з ума ізійде зараз.[1]
Чи не зійду і я з ума проснувшись
Одним одна серед гидких страховин?
Що, як зачну я гратись кістяками
