тазара, або прибудь о. Лаврентій до гробницї кількома хвилями вчаснїйше, то й цїлого нещастя не було би, Ромео і Джульєта лишились би живі і моглиб жити щасливо. Тай взагалї весь спосіб ратунку для Джульєти при помочи сонного напою, поданий о. Лаврентієм, з погляду розумного чоловіка не тілько дивоглядний, але просто нерозумний (Brandes, op. cit. 106). Певна річ, на Шекспіра не паде тут нїяка вина; сей спосіб розвязки драми він узяв зі свойого жерела і задержав його, силкуючись тілько засобами своєї ґенїяльної психольоґії мотивувати поодинокі деталї, підперти старосьвітську будову.
До хиб траґедії зі стилїстичного погляду належать деякі силувані дотепи та риторичні звороти, де дїєві особи нї сїло нї впало пускають ся на гру слів, любують ся риторичними антітезами. І так прим. Ромео в першій сценї першого акту обертаєть ся до любови з ось якими калямбурами:
Так ну-ж, любезна
Ненависти! Ненависне коханнє!
Ти все, у-перве створене з нїчого!
Тяжка пустото, важкая марнице!
Безобразний хаосе форм прекрасних!
Ти з олова перце, блискучий диме,
Холодний жаре, хвореє здоровлє,
Безсонний сне, єство що не істнує. (ст. 12)
Такі нїби дотепи, з італїйська concetti, були тодї в модї в Анґлїї, належали до сальонового тону так само, як і в Франції, де ще в XVII в. проти них воював ся Мольєр у своїй комедиї „Précieuses ridicules“. В Шекспіровій траґедії заражені сею модою не тілько Ромео, Меркуціо (дивись його характеристику Тибальта в актї III, сц. 4), але навіть Джульєта, коли в актї IV, сц.
