скрізь чесний і „сьвятий“ у житю, хоча зовсїм не католицький сьвятець. Загалом католицизм, протестантизм, доґма не грають у нього нїякої ролї. Се фільозоф-натуралїст з поглядами Джордана Бруно, тілько без його пристрасти. Добро і зло для нього не є нїякі вічні катеґорії; се субєктивні людські погляди. Що сьогоднї добре, може бути завтра зле і при певнім способі ужитя одно з них переходить у друге; природа не дбає про ті людські припадкові мірки. От тим то й сам о. Лаврентій глядить на людські дїла й пристрасти з висшого, фільософічного становища. Він остерігає перед усяким надміром і поспіхом як дїйсний старець, але з конфлїкту палких пристрастей показує вихід такий наівний, як дитина. Загалом практичне житє, рішучість у дїланю, певність себе в тяжкій хвилї не належать до його сильних сторін, пор. його перестрах у сценї в гробницї, і нерозум, з яким він лишає Джульєту серед трупів. Утворенє і консеквентне переведенє сеї фіґури, се один із найкращих доказів Шекспірового ґенїя.
Минаючи деякі відступленя від анґлїйського тексту, зазначені нами в нотах, мусимо Кулїшів переклад сеї траґедії признати незвичайно вдатним і гарним. Зазначимо тут факт, що в часї свойого побуту у Львові 1881 р., розпочинаючи друк перекладеного Шекспіра, Кулїш з разу поклав був на першому місцї „Ромеа та Джульєту“ і вже надрукував два чи три аркуші сеї траґедії, та чомусь потім змінив свій плян і велїв знищити надруковані аркуші, а натомісь дав до друку „Отелля“.
Ів. Франко.
