Паріс.
Повагою оба у нас ви рівні,
І шкода, що так довго враждували.
Прошу-ж тепер, добродїю, сказати,
Чого менї з моїх зальотів ждати?
Капулєт.
Перекажу вам те, що ви вже чули.
Дочка моя ще в сьвітї не бувала:
Штирнацятох років не налїчила.[1]
Нехай ще дві в красї привянуть лїтї,
Тодї її доспіє дївуваннє.
Паріс.
Молодші ще ставали матерями…
Капулєт.
Почавши вчасно швидко й покінчили.
Мої надїї всї земля пожерла;
Дочка — моя наслїдниця єдина.
Зумієте з'єднати її серце,
З'єднаєте й моє благословеннє.
Аби вона обрала вас за мужа,
То сим уже моя сповнить ся воля.
Приятелю, сю ніч у мене в домі
По давньому звичаю буде бенкет.
Закликано гостей любезних много,
Над тебе-ж ми не маєм нї одного.
В господї в нас сю ніч засяють зорі,
Ще кращі тих, що в Бога на просторі.
Як прожене весна зиму кульгаву,
І ринеть ся молодїж на забаву,
Так весело ти в нас забенкетуєш,
І в серденьку нове життє почуєш.
Тодї шукай палкому до вигоди
Первоцьвіту дївоцької природи.
Між многими дочку мою побачиш,
Та може й їй яку цїну назначиш.
