Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/57

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 37 —


 
Сцена друга.
 
Капулєтовий сад.
 
Входить Ромео.
 
Ромео.
Сьмієть ся з шраму той, хто ран не має.

 (Джульєта показуєть ся в горі, в вікнї.)
Та цить! який се сьвіт в вікнї заблиснув?
О, се восток, о сонечко — Джульєто!
Зійди-ж, прекрасне сонечко; нехай
Завидник твій, недужий, блїдолиций,
Понурий місяць зникне від жалю,
Що ти заважила красу своєї панї.
О, не служи завидницї у білій
Та зеленастій шатї, що самі
Недоумки в нїй ходять; скинь її! —
Так, се вона, вона, моє коханнє…
Колиб ти знала се!
Щось каже, та й нїчого. Що-ж? дарма:
В очах її розмова. Відкажу їй…
Я вельми сьмілий: не до мене річ.
Се дві найкращі зіроньки на небі,
Ідучи на якусь роботу, просять
Очиць її в той час за них сьвітити.
А що, колиб сї очи там постали,
А зорі в неї? О, тодї-б і зорі
Її блискучі щоки пригасили,
Як гасить лямпу день, а оченята
Зажевріли-б на небі так осяйно,
Що всї пташки подумали-б — се день,
Та й заспівали-б. Що ж вона
Так щічкою на рученьку схилилась?
Коли-б я був у неї рукавичка!
Як любо до її лиця торкнутись!