Ромео.
Від їх очей мене сховає нічка.
Аби любила ти, нехай спіткають.
Любійш менї од їх руки умерти,
Нїж без тебе нудити білим сьвітом.
Джульєта.
Хто показав тобі сюди дорогу?
Ромео.
Любов, ось хто навчив тебе шукати.
Вона менї ума, я їй очей позичив.
Не лоцман я, а будь хоч так далеко,
Як найдальнїщий беріг океана,
Одважив ся-б плисти по се надбаннє.
Джульєта.
Менї лице закрила маска ночи,
А тоб його окрив дївочий сором,
Що ти сю ніч такі слова підслухав.
Ой радаб я держати звичай, рада-б
Зректись, що вирекла! Прощай, личеннє!
Ти любиш, любиш ти мене? Так, так!
Я вірую тобі. Нї, не божи ся,
А то обманеш. А з клятьби коханків
Сьмієть ся Зевс. Ромео, любий мій!
Чи любиш, то скажи менї всю правду.
Коли-ж я скоро, мислиш, піддала ся,
То я насуплюсь, буду перекірна,
Казатиму: нї, нї! щоб ти лицяв ся,
Щоб розпадавсь, а то нї защо в сьвітї!
Монтеккі мій, о правда, я люблю!
Не гань мене за звичай нестаточний.
Нї, рицарю, будь певен, я вірнїйша
Від тих, що чинять ся неприступни́ми.
І я-б, признаю ся, була вдавала
Гордїйшу: тілько що вже ти підслухав
Мою любов правдиву. Вже-ж тепера
