Цю сторінку схвалено
— 44 —
Джульєта.
Не опізнюсь: мов двацять лїт чекати.Забула, для чого тебе вернула.
Ромео.
Я ждатиму, аж докіль не згадаєш.Джульєта.
Забуду гірш: бо ти передомною.Одно в умі: як весело з тобою!
Ромео.
Стоятиму-ж, щоб ти і все забула,Забувши й сам про инший дім, крім сього.
Джульєта.
Вже починає днїти. Йди, вже, йди!Та не пущу тебе дальш, як пустунчик
Бідаху пташечку. Шугне з руки,
Мов вязника забитого в кайдани,
Та й тягне знов за ниточку шовкову,
І люблячи й ревнуючи з любови.
Ромео.
Хотїв би бути пташкою твоєю.Джульєта.
І я те-ж, серденько. Да тілько яЗамучила-б тебе, голубячи аж надто.
Добраніч! о, добраніч знов і знов!
Як солодко душа в прощаннї замірає!
Я все прощала ся-б, нехай хоч сьвіт сьвітає!
(Виходить.)
Ромео.
Соньки-дрімки у віченьки, Впокій тобі у серденько!
Хотїв би бути сном і упокоєм,
Солодко со́нливим твоїм напоєм. —
Пійду духовного отця мого шукати,
Просити помочи, про щастє розпитати.
(Виходить).
