Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/64

— 44 —

Джульєта.

Не опізнюсь: мов двацять лїт чекати.

Забула, для чого тебе вернула.

Ромео.

Я ждатиму, аж докіль не згадаєш.

Джульєта.

Забуду гірш: бо ти передомною.

Одно в умі: як весело з тобою!

Ромео.

Стоятиму-ж, щоб ти і все забула,

Забувши й сам про инший дім, крім сього.

Джульєта.

Вже починає днїти. Йди, вже, йди!

Та не пущу тебе дальш, як пустунчик
Бідаху пташечку. Шугне з руки,
Мов вязника забитого в кайдани,
Та й тягне знов за ниточку шовкову,
І люблячи й ревнуючи з любови.

Ромео.

Хотїв би бути пташкою твоєю.

Джульєта.

І я те-ж, серденько. Да тілько я

Замучила-б тебе, голубячи аж надто.
Добраніч! о, добраніч знов і знов!
Як солодко душа в прощаннї замірає!
Я все прощала ся-б, нехай хоч сьвіт сьвітає!

(Виходить.)

Ромео.

 Соньки-дрімки у віченьки,

 Впокій тобі у серденько!
Хотїв би бути сном і упокоєм,
Солодко со́нливим твоїм напоєм. —
Пійду духовного отця мого шукати,
Просити помочи, про щастє розпитати.

(Виходить).