Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/65

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 45 —


 
Сцена третя.
 
Манастирський садок.
 
О. Лаврентий (з кошиком).
Вже сїроокий сьвіт ударив ніч хмарну,

І смугами пестрить восточну далину.
Крапчата темрява, неначе той пяниця,
Звертає з шляху дню, колїс палких боїть ся,
Титанових колїс. Закіль його краса
З небес осяє день, і висохне роса,
Сповню я кошик сей страшним труйним коріннєм
І цьвітом пахощів, дорогоцїнним зїллєм…
Земля природї всїй і мати і могила:
Хоронить у собі всїх чад, що породила.
Вбачаємо на нїй незлїчених дїтей,
Що жизнь і силу ссуть з її ситних грудей.
Усякі сили їх у мудрих на примітї,
І непотрібного нї одного на сьвітї.
О, многа благодать укрита про живих
У зїллях, деревах і в скелях камяних!
На сьвітї бо нема ледачого нїчого,
Щоб людям не було з того добра якого.
Нема ж і доброго нїчого на землї,
Щоб люде псуючи, на лихо не звели.
Бо й добрість через край буває злом страшенним,
А зло у добрий лад, вважаєть ся прощенним.
У чарочцї нїжній цьвітка сього на віки
Отруту сховано і благодатні лїки.
Як нюхаєш його, увесь сустав твій рад,
А виссеш з нього сок, смертельний приймеш яд.
Воюють два царі серед природи поля
І в людях і в зїллях: добро і дика воля.
Де гірший з сих царів над луччим верх бере,
Там швидко смерти черв природи цьвіт жере.