Входить Ромео.
Ромео.
Добридень, отче!
О. Лаврентий.
Benedicite!
Хто се мене чим-сьвіт витає любим гласом?
Коханий синочку! не дармо раннїм часом
Покинув ліжко ти. Якусь тяжку трівогу
В тебе на личеньку я бачу. У старого
В очах оглядливих журба стоїть на чатї,
А де вона живе, не любить Сон там спати.
Де-ж молодий козак розкинеть ся байдужно,
З ним зараз ляже Сон та й хропакують дружно.
Отсе-ж я бачу, ти чимсь вельми засмутив ся:
Бо не з добра єси ранесенько схопив ся.
Коли-ж сього нема, коли я не вгадав,
Ромео наш сю ніч і спати не лягав.
Ромео.
Отсе вгадали ви, да тілько я щасливий.
О. Лаврентий.
Прости тобі Господь. Сидїв у Розаліни?
Ромео.
Нї, отче мій благий, не думайте сього.
Забув я се імя і всю печаль його.
О. Лаврентий.
Се добре, синоньку. Де-ж ти в ночи блукаєш?
Ромео.
Скажу, мій отченьку скоріш нїж знов спитаєш.
Бенкетували ми із ворогом у двох,
Та й завзялись на смерть, і рани в нас обох.
Тепер же після ран, після жалю й трівоги
У тебе просимо сьвятої запомоги.
Ратуй нас, яко муж угодний небесам!
Ти бачиш, за врага тебе молю я сам.
